Легендарні бійці громадянської війни («Жовтнева революція»)

Промінь світла зникає. Підсвічується екран. У кінокадрах легендарні бійці громадянської війни. Знову звучать позивні. І спер це перші такти пісні «Смело мы в бой пойдем» в обробці О. Александрова.

В позивні вплітається кулеметне татакання. Потім усе стихає.

Гасне екран. Висвітлюється авансцена. Тут стоять два матроси у чорних бушлатах і безкозирках із написом «Жовтнева революція». (Виконуються фрагменти з п’єси Вс. Вишневського «Оптимістична трагедія»).

Перший (дивиться в зал). Хто це?

Другий. Публіка. Наші нащадки. Наше майбутнє, про яке, пам’ятаєш, ми мріяли колись на кораблях?

Перший. Цікаво подивитися на майбутнє, що стало дій­сністю. Тут тисячі півтори, і вони спостерігають за нами... Мов­чать. Прийшли подивитися на героїчні діяння героїчних людей.

Промінь світла переноситься на прозорий екран, за яким ідуть матроси, оперезані навхрест кулеметними стрічками з гвинтівками за плечима. Чути (в запису) вибухи снарядів. Ось один матрос упав, другий... Пливуть хмари, освітлені загравою.

У багатьох із них була сім’я. У кожного з них була кохана, дружина. У багатьох із них були діти. Вони ось тут. І кожного тривожило: яким буде наступне покоління. Воно уявлялося по­над шість десятиліть тому невиразно... Бійці не вимагали, щоб ви були сумними після їхньої смерті... Життя не вмирає... «Будьте бадьорі! — просили бійці, вмираючи. - Дивись весе­ліш, революціє!»

Гасне світло. На екрані у кольорі виникає грозове небо із хмарами, що кудись стрімко пливуть. На горизонті — червона заграва. Темніє. У центрі сцени, в світлому колі, — група матросів. Вони в бушлатах і безкозирках. Один з них жбурляє гранату. Усі падають. Темнішає. Висвічується екран. Ілюзія вибуху. Лунають заклично сур­ми. Музику підпорядковано ритму усієї картини. Освітлення змінюється відповідно до темпу дії.

Голос (за кадром). Грайте атаку, сурмачі!

Лунають сурми. З-за лаштунків вибігає група танцюристів. Вони у червоноармійських гімнастерках, у будьонівських шоломах. Виникає шалена атака. Темпераментний танець відтворює картину кавалерійського бою. У фіналі приглушують світло. На екрані кадри: червона кіннота б’є білогвардійців. Тихо звучить мелодія.

Диктор (на тлі мелодії).

  • Дорогу мріючи прокласти,—
  • Самі йшли часто без дороги,
  • Щоб іншим йти й повік не впасти,—
  • Збивали на вибоях ноги...

Згасає екран. Підсвічується сцена. На ній — «жива завіса», яку ніби зіткано з червоноармійських шоломів із п’ятикутними зірками, Окунєв, бажаючи розгледіти дезертира, уважно дивиться на нього. (Це робиться етюдно).

(З викликом). Чого придивляєшся? Я не ховаюсь, не злодій.

Панкратов (глухо, обводячи присутніх важким погля­дом). Хто де там розперезався? Кому це партійне завдання — каторга? Братва! Нам до міста ніяк не можна, наше місце — тут! Коли ми звідси накиваємо п’ятами, люди замерзнуть. Чим швидше закінчимо, тим скоріше повернемося, а тікати звідси, як тут одна зануда хоче,— нам не дозволяє ідея наша і дисцип­ліна.

Дезертир. А безпартійні Їдуть?

Галас.

Панкратов (мов одрубав). Так!!!

Дезертир (проштовхався до столу, кинув комсомоль­ський квиток, який ударився об груди Панкратова і впав на стіл). Ось квиток, заберіть його, через цей клаптик картону не ризикуватиму здоров’ям!

Загальне обурення.

Голоси: — Чим кидається?

  • Ах ти, шкуро продажна!
  • До комсомолу проліз, на тепле містечко мітив! —
  • Жени його звідси!
  • Ми тебе погріємо, воша тифозна!
  • Нахиливши голову, дезертир пробирається до виходу.

Рипнули двері. Панкратов мовчки спалює над каганцем квиток (вирішується етюдно). За сценою постріл, цокіт копит, що віддаляється. Всі кинулися до виходу.

Той, хто вибіг першим, повертається з дощечкою, читає: «Забирайтесь усі туди, звідки прийшли! Хто залишиться, тому кулю в лоб. Переб’ємо всіх до одного, нікого милувати не будемо. Термін вам даю до завтрашньої ночі. Отаман Часник».

Диктор. Бистояли комсомольці! Вистояли! Та хіба ж могли вони, корчагінці, забути свій девіз: «Уперед! Тільки впе­ред!»

Свисток паровоза.

Перший ешелон дров Києву. Перемога!

Усі виходять.

Знову з’являються матроси.

Перший (у світловій смузі). Мовчать...

Голос із залу. Вам було легко і просто, не те, що нам...

Прожектор висвічує у залі Хлопчину.

Хлопчина.

  • Ви жили у героїчний час, і тому так вийшло,
  • Амбразури серцем прикривала,
  • Щоб пройти там армія могла.
  • Страху наша молодість не знала,
  • Ось такою молодість була!

Темніє. Матроси, Ветеран партії, Людина з бойовим орденом виходять. На екран проектується плакат художника Б. Пророкова: з-під зло­вісної павучої свастики повзуть вогненні змії. Над сценою і залом тріпотять тривожні спалахи кольорових променів. Відблиски заграви падають на обличчя Солдата, який з’явився з-за лаштунків. Чути пісню «Священна війна» О. Александрова.

Солдат (у промені прожектора, на фоні мелодії).

  • Смертію смерть здолавши,
  • Ми говорити хочем:
  • — Ви не забули наші,
  • Спалені порохом, ночі?
  • Ви, що родились в мирі,
  • Після останніх залпів?
  • Наші шинелі сірі
  • Сушаться десь на Альпах.
  • В наших старих пілотках
  • Носять сини каштани,
  • Наші цупкі обмотки
  • Вточені в меридіани.
  • Нас не діждались сині,
  • Нас не діждались карі...
  • В ночі терпкі осінні
  • Ми залітаєм з марень.
  • Листом з осокорів
  • В думи дівчат красивих...
  • Тільки чому ж так скоро
  • Стали ви зовсім сивими?
  • А-а, ми й забули, стійте,
  • Як же це ми забули,
  • Що не дійшли до стрічі
  • Рівно на відстань дула!
  • Не доповзли на ліктях...
  • Трохи... Останні дюйми...
  • Роздягнену й босу в морози
  • Водили
  • Катюги
  • Мене...
  • Фіранка на шибці тремтіла —
  • І знов, появившись в вікні,—
  • Там, плачучи, жінка сивіла...
  • Мов мама, здалося мені...
  • Мені ж уявилось —
  • Росія Схилилась мене пожаліть,
  • І ноги набряклі і босі
  • Хотіла теплом відігріть...
  • І сніг мені видався лугом —
  • Ромашки летіли навстріч.
  • Росіє, тебе, наче друга,
  • Я так розуміла в ту ніч!
  • На допиті гордо мовчала.
  • І знов десь палили вогні...
  • Була я, наче з металу...
  • А очі убивць — крижані...

Юрій Смирнов.

  • Я — Юрій Смирнов,
  • Розіп’ятий
  • Зійшов зі стіни бліндажа.
  • Завмерли в шеренгах солдати —
  • Щеміла від болю душа...
  • Легенди ідуть уже в вічність
  • Про те, як умієм мовчать.
  • Червоного прапору стрічка —
  • І вічний політ кумача!
  • Бувають хвилини на світі,
  • Коли ми ідемо у бій,—
  • Життя ті безсмертнії ниті
  • Вплітаємо в прапор ми свій,
  • Ведуть на вершину дороги,
  • Яку здобули у боях.
  • У пам’ятний День Перемоги
  • Стає ще ріднішим наш стяг!

Гасне світло, а коли воно знову спалахує, в його промені стоять

Соліст. Звучить пісня «Балада про солдата», музика О. Фельдмана, слова Р. Рождественського.

Соліст виходить. Знову з’являється Солдат.

Xлопець.

  • З нами ті, що на ділі
  • В битвах несли наш стяг,
  • В ста боях посивілі Капітани звитяг.

Дівчина.

  • Ми ідемо у наступ,
  • В день прийдешній ідем.
  • Комсомольський в нас настрій,
  • З комсомольським вогнем!

Хлопець.

  • Ми готові на подвиг —
  • Перевірив це час.
  • На шляхах непроторених
  • Ждуть галактики нас!

Дівчина.

  • Комунізм — наша віра,
  • Комсомольці.
  • Будувать його нам!

Хлопець.

  • Ми ідемо у наступ,
  • Хоч нелегко бува!
  • Комсомольці.
  • Комсомольськеє плем’я,
  • Комсомольськеє плем’я,—
  • Наша слава жива!

Балтійські матроси, Ветеран партії, Людина з бойовим орденом вли­ваються у групу комсомольців наших днів, утворюючи живу компо­зицію «Ми Леніна діти». Вздовж сцени, ніби жива завіса, шикують­ся всі учасники картини «Героїчна перекличка поколінь революції».

Дівчина.

  • Наш правий фланг уже в безсмерті —
  • Та неперервний в нас зв’язок!
  • На Корчагіна!

Хлопець.

  • На Маресьева,
  • На Гагаріна—
  • На їхню мужність рівняйте крок!
  • В День Перемоги яблуні цвістимуть....
  • І все ж на збір я не прийду, мабуть...
  • З літами я стаю сентиментальним,
  • І пам’ять свою взяв я на замок,
  • Боюсь, що раптом спогади ті дальні
  • Застрягнуть в горлі, мов тугий клубок...
  • Прийду до ніколи взимку, а чи літечком ——
  • І бачу ту із тисячі доріг...
  • Був хлопчик у полку нашім, під Вітебськом
  • Пішов йому одинадцятий рік.
  • Усиновили. Жив серед розвідників,
  • Не сиротою він в окопах ріс,
  • Що ми гуртом отут уже не думали,
  • Щоб в тил його... малий іще ж до сліз...
  • Ось відвезуть попутною машиною
  • Через ліси, до бродить кат і вовк, —
  • На завтра знову,— що робить з хлопчиною? –
  • Іде, як в хату, в наш гвардійський полк.
  • Гаразд, гаразд, мені тоді, як учневі,
  • Недавньому, дали його без будь-яких там змін...
  • Не те, що був до мене він приручений,—
  • Уроки браїв у час затишшя він.
  • Син полку був улюбленцем тут кожного,
  • Любові меж до нього не було.
  • Та передбачити, на жаль, всього не можна, -
  • Велике горе в полк до нас прийшло.,.
  • В атаку ми ішли, не знаючи утоми,
  • І на позиції знайшли ледь світ
  • Хлопчину із пошкодженим хребтом...
  • І воєнлікар, сивий увесь, зблід...
  • Під поглядами нашими нестерпними
  • Нам пошепки той хлопчик говорив:
  • Все, що було мені із арифметики,
  • ІІровірте, чи я правильно зробив...

I командир наш, лейтенант Буторін Андрій Петрович, говорить...

З’являється Командир, одягнений у польову форму, яку носили у роки Великої Вітчизняної війни.

Буторін (до Задохтіна). Без попередньої розвідки тут ні­чого не вийде. Треба понишпорити та помацати, де в них шпа­ринка є. Коли знайдемо — проскочимо.

Задохтін. Дозвольте мені спробувати, товаришу лейте­нант.

Буторін (дивиться на Задохтіна). Добре, товаришу За­дохтін, рушайте. Завдання зрозуміле?

Задохтін. Усе ясно, товаришу лейтенанте.

Буторін і Задохтін роблять кілька кроків по сцені, ніби виходять на дорогу.

Буторін. Ну, Миколо, давай попрощаємось з тобою на всяк випадок. Справа, сам розумієш, смертельна. Та коли по­годився, відмовити тобі не можу. Виручай, Миколо... Ми тут більше двох годин не втримаємось. Втрати надто великі...

Задохтін. Гаразд, Андрію, ми з тобою не вперше у та­кій ситуації, за годину я повернуся. Ну, а як не повернуся, вклонися там нашим, на Уралі...

Прощаються, Буторін виходить.

І ось поповз я, ховаючись за деревами. Спробував в один бік -- ні, не пробитися, рясним вогнем фашисти по цій ділянці чешуть. Поповз у зворотний бік. Там на краю лісочка яр був, ніби бай­рак, досить глибоко вимитий. А на тому боці, біля байраку, - чагарник, а за ним — дорога, поле відкрите. Спустивсь у яр, вирішив до кущів дістатися і крізь них видивитись, що там у полі діється. Став я вибиратися по глині нагору, нараз бачу: над самісінькою головою дві босі п’ятки стирчать... Придивив­ся: ступні маленькі, на підошвах бруд засохлий, пальці теж брудні, пошкрябані, а мізинчик на лівій нозі синьою ганчіркою перев’язаний — видно, пошкоджений десь... Довго я дивився на ці п’ятки, пальці, які ворушилися над моєю головою. І раптом, сам не знаю чому, захотілося мені полоскотати ці п’ятки... На­віть і пояснити віам не можу... А ось тягне й тягне... Узяв бади­линку та й торкнувся легенько до п яти... Відразу ж ноги зник- ли в кущах, а там, де стирчали п’ятки, показалася голова, кумедна така, в очах наполоханість, чуб патлатий, вигорілий, а ніс у веснянках. (Відходить у глиб сцени).

З’являється Хлопчик. Він такий, яким його описав Задохтін.

Задохтін (до Хлопчика). Ти що тут?

Задохтін (випробовується,швидким, рвучким рухом на­магається втримати Хлопчика, той тікає). Стій, куди ти? (Відходить у глибину сцени).

Фашист. Стій!.. Стояти!.. Не ходить далі! Ти що тут робив?

Хлопчик (зникає).Я, дядечку, корову шукаю... Хороша така корова, сама бЦа, а на боці чорне, один ріг униз стирчить, а другого зовсім немає. Марійкою звуть. Ви не бачили?

Фашист. Яка така корова? Ти, я бачу, хочеш балакати тут дурощі. Іди сюди близько. Ти що тут таке лазав вже дуже довго, я тебе бачив, як ти лазав.

Хлопчик (плаксиво тягне). Дядечку... я корову шукаю... (Раптом кидається від німця через усю сцену, в бік куліс). _

Фашист (волає). Стояти! Куди ти смів! Назад! Буду стрі­ляти! (Стріляє, виходить).

Задохтін (знову підходить до рампи). Я зрозумів, що друг мій навмисне кинувся у протилежний бік, аби відвернути увагу німця від мене. Я прислухався, важко дихаючи, і почув далекий, дитячий крик. Потім все стихло. Я зубами гриз зем­лю, щоб не закричати, я грудьми навалився на свої руки щоо не дати їм схопитися за зброю і вдарити по фашистах. Адже не можна мені було себе видавати. Треба виконати завдання до кінця. Загинуть без мене наші. Не виберуться. Підводячись на лікті, чіпляючись за гілки, поповз я... Опісля вже нічого не пам’ятаю... Коли опам’ятався, розплющивши очі, побачив над собою зовсім близько обличчя Андрія... Ну от, так ми і вибра­лися через той яр із лісу. (Замовкає, повільно обводить очима зал). Так ось, товариші, кому я життям своїм завдячую, хто допоміг врятувати нашу частину. Тут би йому зараз стояти... Та от не вийшло... Навіть не встиг запитати, як його звати... (Після паузи). Є у мене ще одне прохання до вас... Вшануймо, товариші, пам’ять друга юного мого — героя безіменного... (Стоїть мовчки).

Виконує пісню «Орлятко» (музика В. Белого, слова Я. Шведова), імовкає пісня. Заклично звучать піонерські сурми. Діти залишають ал. Шикуються один за одним. Командирам загонів палети запечатані сургучем. Там чітко визначено, куди ити загонам, іг певному місці буде зберігатися ще один секретний пакет, де вказано наступну схованку чи місцеперебування пікетника.. Коли (піднялися над Європою заграви печей Освенціма і Майданека. Ми знали, що вогонь смерті не залити водою. Що його можна перемогти лише протиборством вогню. Вогнем духу, думки, ідей, зброї. Вогнем життя. Вогнем власного життя. Фашистсь­кий вогонь було переможено. Ця перемога дорого коштувала людству. Найвищою ціною заплатили ми, радянський народ- переможець, що подолав фашизм.

...І ось ти спиш вічним сном, Невідомий солдате, тут, біля Кремлівської стіни, як міра цієї жертви та її втілення. Ким був ти? Сталеваром з вогненного «Серпа і Молота»? Колгосп­ником з-під Волоколамська? Сибірським мисливцем? Казахсь­ким чабаном? Та ким би не був ти Солдатом. Ім’я твоє невідоме, подвиг твій — безсмертний!

На галявині з’являється Жінка - Мати. Вона у чорній хустці, ніби зійшла з славнозвісного плаката полум’яних років війни «Батьківщина-мати кличе!»

Мати. Замисліться на мить, кому завдячуєте ви життям щасливим. Не згасаючи, горять у нашій пам’яті загиблих сол­дат імена... росіян, українців, казахів, латишів, білорусів... Мільйони хлопців різних національностей, які ще не встигли нічого побачити, мільйони чоловіків, що залишили своїх жінок, похилих людей, яким не судилося вмерти у своїй постелі. По­думайте, що було б, коли б повернути жар пристрастей, що ки­пів у боях, і сили, віддані битвам, на мирні справи? Підвелися б міста, І засвітилися б вогні сотень нових електростанцій. І сяяли б від щастя тисячі матерів, і кохали б тисячі жінок, а скільки б нових і вірних було у вас друзів!

Про їхні подвиги складають легенди. Крізь відстань і час дійшли до нас передані з уст в уста останні слова солдата, йо­го заповіт співвітчизникам. І чиїсь руки покладуть квіти на йо­го могилу. А чиїсь вуста скажуть: «І я хотів бути таким». Чому так? Тому що ми — люди. Героїзм загиблих запалює серцяивих.

Від імені с жерця, від імені життя, від імені всіх матерів, усіх дружин, усіх сестер, усіх наречених закликаю вас: будьте гід­ні тих, хто кров свою пролив за священну землю радянську, хто життя своє віддав за нашу Батьківщину.

Всі встають — солдати і допризовники.

Перший допризовник. Бути гідним тих, хто бився проти фашизму за нашу Радянську Батьківщину, клянусь!

Всі допризовники. Клянемось!